Про наше перебування у UK

Інтерв'ю для газети "Знак Питання"

Кому цікаві не лише фото, текст статті тут.

Людмила Водяницька відома нашим читачам власними мандрівними нотатками у розділі «Подорожі на вихідних». Сьогодні ми маємо нагоду здійснити екскурсію у особистісний світ нашої дописувачки та дізнатись, хто насправді  стоїть за штурвалом цікавих прогулянок Туманним Альбіоном.

ЗП: Уважний читач  уже здогадався, що твої мандрівні нотатки містами Великобританії є невипадковими. Розкажи, будь ласка, як ти потрапила до Англії?

Людмила:  У 2007 році моєму чоловікові випала можливість побувати у Великобританії. Він поділився своїми враженнями про відрядження – це було щось неймовірне, наче казка. А за вікном нашої київської квартири якраз розгорталась фінансово-економічна криза. Був досить складний час. Якось восени 2008 року чоловік розмовляв в скайпі із нашим другом, котрий вже більше шести років жив та працював у Великобританії, і той обмовився: «Чи не думали ви переїхати в Англію?».

Ми з чоловіком зважили всі «за» і «проти» і вже на Новий рік під бій курантів загадали бажання. А потім була  напружена підготовка (рідні дізналися про наші плани навесні 2009), розчарування від змін у міграційних правилах у квітні (диплом спеціаліста не підходив і доводилось в авральному порядку шукати магістерську програму для чоловіка), і знову напружена підготовка. Екзамен із англійської (IELTS), до якого готувався все літо. Вступ чоловіка до заочної магістратури (адже роботу ніхто не відміняв). І знову зміни в міграційних правилах (квітень 2010), але цього разу радісні, оскільки відновили можливість виїзду із дипломом спеціаліста, але набагато жорсткішими стали вимоги до доходів. А вже стільки часу, сил витрачено. Отже, вирішили більше не зволікати і терміново готувати документи і подаватися. Робимо це за три дні до чергової зміни правил, другої за той рік. А вже за місяць ми отримали візи (серпень 2010).

ЗП: В уяві пересічного галичанина трудова еміграція не пов’язана із такими труднощами, як магістерський диплом та досконале володіння мовою. Що то за віза у вас така?

Людмила: Віза, за якою ми в Англії – Tier 1 General – для висококваліфікованих фахівців, які можуть працювати, не залежачи від роботодавця, або створювати свій бізнес. Програма була закрита наприкінці 2010 року, 26 грудня.

ЗП: Якщо б зараз знову довелося проходити через всю ту шалену круговерть, чи погодилась би пройти все це ще раз і яких помилок або ж зайвих кроків могла б уникнути сьогодні?

Людмила: Отримання віз несло позитивні переживання, проте на нас чекали звільнення із робіт, термінове «виселення» із винайманої нами протягом п’яти років квартири в Києві, продаж меблів та перевезення особистих речей родичам в Чернівці і т.д. А ще доводилось запевняти рідних, що Британія – то не кінець світу і туди, і звідти можна приїжджати так само (або майже так само), як із Києва до Чернівців чи Франківська. Переїзд до Великої Британії – то подолання певного життєвого бар’єру. Ми перегорнули ще одну сторінку, перейшли ще один етап нашого життя. Кажуть, раз у п’ять років потрібно змінити умови життя, роботу, – ми це і зробили. Якби довелося зараз долати ще один такий подібний рубіж – думаю, ми б змогли. Якщо мрієш, маєш життєву мету, варто все ж докласти зусиль, хай титанічних, але здійснити мрію. Про помилки говорити важко, адже ми планували ретельно, вивчали міграційне законодавство.

ЗП: Хтось емігрує через політичні обставини, більшість – у пошуках кращого заробітку. А що вплинуло на рішення вашої сім’ї стосовно зміни країни проживання?

Людмила: Думаю, це мабуть цікавість, а як там нам буде житися?

ЗП: Яким для вас був перший день, тиждень та місяць у Великобританії?

Людмила: Перший день ми провели у Лондоні. Це були враження, фото, емоції. Зрозуміла, що Лондон – це місто, у яке хочеться повертатися постійно. Друзі запропонували зупитинися у них на тиждень-два, поки знайдемо роботу. Думалося, що це буде швидко. Але не врахували, що на вулиці вересень, початок осені, наближення Різдва... А це, як виявилось, не найсприятливіший період для пошуку роботи. До того ж не врахували вузьку спеціалізацію наших професій. А хапатися за будь-що не хотілося, враховуючи досвід і кваліфікацію. До цього ж ми мало були знайомі з особливостями системи працевлаштування у Великій Британії. Роботу знайшли тільки через шість місяців.

ЗП: Півроку це добрячий шматок часу. Як тобі з чоловіком вдалось утриматись на «плаву» без роботи та заробітку? Чи був якийсь відчай і чи не виникало бажання полишити все та  повернутись в Україну?

Людмила: За умовами візи у нас повинні були бути заощадження, мінімум на три місяці життя в країні, розтягнули на шість.

Доля нам дала можливість за останні 5 років побути багато часу разом, побачити одне в одному щось зовсім унікальне і неповторне. 

Добре пам’ятаю той день, коли чоловіку нарешті зателефонували та запросили на інтерв’ю. Це був день його народження, 14 січня. За кілька днів він вже працював у компанії «Юніпарт» (Unipart). В лютому чоловік літав в Україну на сесію і захист магістерської роботи, отримав ще один червоний диплом. Ми переїхали у Нанітон – затишне і, з першого дня мого перебування у ньому, рідне містечко. Життя закрутилося по-новому. Я почала свою діяльність у організації British Heart Foundation.

ЗП: Розкажи, що то за «сердешна» організація.

Людмила: Я волонтер в благодійному магазині організації  British Heart Foundation. Ця організація є однією  із найбільших благодійних організацій країни. Заснована в 1961 році групою медиків, охочих фінансувати додаткові дослідження причин, діагностики, лікування і профілактики хвороб серця і кровообігу. Зараз, не лише у Британії, але й по усьому світу багато людей помирає передчасно від захворювань серця. Організація докладає чималих зусиль, аби врятувати таких хворих. Уряд, благодійні фонди охорони здоров’я, медичні працівники і тисячі відданих людей активно сприяють успішній діяльності організації. Працюючи тут, я щодня відчуваю себе потрібною. Магазини, на зразок такого, в якому працюю я, розповсюджені по усій Британії. Їх налічується більше 560. Для такої роботи не потрібні якісь спеціальні навички, просто бажання допомогти. Звичайно, працювати безкоштовно – для багатьох людей це звучить незвично, або навіть дивно. Але працювати у хорошій команді, знаючи, що кожен день  твоєї роботи рятує життя, – прекрасно!  За кожну мою допомогу я по декілька разів чую «дякую». Це теж дуже важливо, почути щире і непідробне спасибі.

ЗП: Допомагати хворим – це благородна місія. Чи було, а може і є, у твоїх планах стати лікарем?

Людмила: У дитинстві я любила лікувати ляльок, готувати салат із кульбаби і переспівувати відомих зірок естради. Але лікарем, шеф-кухарем чи артисткою я не стала. За освітою – магістр біології. Перша серйозна робота – учитель Українського гуманітарного ліцею КНУ імені Тараса Шевченка. Почала працювати ще студенткою, навчаючись на п’ятому курсі в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Важко поєднувати навчання, написання магістерської роботи і, власне, роботу. Спершу, я працювала у ліцеї вчителем біології та лаборантом, далі, вже після отримання диплому магістра, –  біологом і куратором, півроку навіть і хіміком, потім старшим куратором першого курсу і біологом, встигла отримати другу категорію при атестації, вела валеологічну студію. Бути вчителем – це спосіб життя. Мені щастило на мудрих колег, розумних, талановитих учнів. Стати лікарем на разі не входить у мої плани, проте зараз я вивчаю основи фармацевтики. Це, скоріше, самоосвіта, але мені дуже подобається.

ЗП: Оскільки ти маєш досвід викладацької роботи, чи не розглядали можливість почати кар’єру вчителя в Англії?

Людмила: Така можливість розглядається.

ЗП: Біолог в тобі частково реалізується через роботу в благодійному фонді, а чи можна вважати, що вчитель в тобі реалізується через ведення блогів (щоденників в інтернеті)?

Людмила: Завдання вчителя – навчити дітей вчитися. У веденні блогів швидше, реалізується моє бажання писати і доносити думку. Пам’ятаю, ще зі шкільних років, десь із 10-го класу я вела щоденники. Це не лише погодинно розписаний, спланований день, а й такий собі пошук себе – вірші, проза, замальовки, в яких я ділюсь власними спостереженнями світу, власним його розумінням. Зараз ця традиція переросла в хобі, на яке, нарешті, за останні кілька років в мене вистачає часу. Ну і рідним, друзям цікаво читати мої статті, блоги, так вони завжди в курсі справ, подій у моєму житті.

ЗП: Чим ще ти займаєшся у вільний час?

Людмила: Одним із моїх захоплень є подорожі Британією. Зазвичай вони здійснюються потягом. Спершу – це були пізнавальні поїздки, зараз вони стають більше тематичними, із продумаванням маршрутів, із відмітками місць, які хочеться побачити, а далі детальний фотозвіт і  – в інтернет. Віднедавна ми із чоловіком часто переглядаємо передачу, яку веде Майкл Портільо (Michael Portillo),  «Подорожі Британією на потязі» (Great British Railway Journeys). Ці відеосюжети надихають на нові поїздки.

Колись давно я вчилась малювати, зараз мені дуже подобається робити ескізи, в основному олівцем. 

Крім того багато часу приділяю фотографії та процесу фотографування. Можливо, в майбутньому це хобі зможе принести кишеньковий заробіток.

ЗП: Якщо мова зайшла за подаж фото, то не секрет, що успіхом користуються ті фотографії, які є більш творчими. Наскільки творчою себе вважаєш ти?

Людмила: Пошуковий механізм у мене розвинутий, емпатія притаманна, творення-проектування чогось нового – мені цікаво, але сказати, що я творча людина не можу, швидше, креативна.

ЗП:  А в  якій сфері працює твій чоловік?

Людмила: Діма працює у сфері логістики, архітектор рішень для складів: технологічний дизайн, розробка і оптимізація бізнес-процесів, керування проектами та впровадження змін на складах та технологічних лініях. Ця робота продуктивна і перспективна.

ЗП: Що для тебе найголовніше у житті?

Людмила: Найголовніше – відчувати любов і любити. А ще вірити, мріяти та, звісно ж, здійснювати мрії.

ЗП: У кожної медалі є зворотній бік. А що на звороті хороших вражень про Англію? Що особисто Вам не подобається в цій країні?

Людмила: Не подобається мені мінливість погоди, але на щастя, прогнози майже завжди вірні. Якогось серйозного негативу відзначити не можу, нам тут подобається.

ЗП: І на завершення нашого спілкування,  що, на твою думку, потрібно перейняти українській владі від британських колег,  і що б ти рекомендувала запозичити кожному українцю у громадян Туманного Альбіону?

Людмила: Коли я вперше побачила Британію, точніше, аеропорт Гетвік, в який ми прилетіли в 2010 році, мене сильно вразила культура поведінки людей, посмішки на обличчі, доброзичливість, толерантність; чистота, звичайно, велич архітектури, продумана інфраструктура, реальне відчуття безпеки і свободи. Щодо влади, важко говорити, мабуть, відповідальність перед людьми, які їх обрали, і на чиї кошти (податки) вона працює.

                                                                                    Розмову вів Олександр Каглян