Розповідає: "Поєднувала роботу і відпочинок. Найприємніше – спогади. Хоч і привезла багато сувенірів, наклацала більше восьмисот фотографій, але у пам'яті найяскравіше це – людські обличчя у вихідний день. Уяви, люди з різних країн, долаючи тисячі кілометрів, приїжджають сюди, щоб побачити красу і незбагненність країни, а для мене і вони стали унікальними. Їхні емоції, переживання, погляди... Одного дня на вулиці мене попросили сфотографувати. Велика пакистанська родина – четверо діток, двоє батьків, бабуся у інвалідному візку. Три покоління однієї сім'ї, подорожують разом. Малі такі радісні, дружні, слухняні, вдягнені в темний одяг, але виглядають урочисто, не траурно. Батьки опікуються дітьми і літнею бабусею, у котрої так рясно вкрите зморшками обличчя, а її очі глибочезні, трохи холодні і сльозливі. Вона єдина не посміхалась для фото, але не тому, що не хотіла, паралізована. Я лиш побачила, як вона кліпнула очима і якось вдячно стисла руку своєї доньки, чи може невістки.
А ще, розкажу тобі про вуличних циркачів із Ямайки. Що виробляли ці хлопці?! Складалися по половині,наче вони без кісток. Посміхаються до глядачів своїми білозубими посмішками, та серйозні і відповідальні погляди трохи не гармоніювали із посмішками. Вдень ця команда циркачів збирає просто неба досить велику кількість глядачів. Від цих гнучких хлопців стільки позитиву, енергії і зовсім трохи страху, бо лячно дивитися, як вони підкидають один одного і приземляються на асфальт.
Найрізніші погляди ловила я в метро. Вагони потягів тут нижчі, як, наприклад, у Києві. Коли до вагону заходять люди високого росту, то пригинають голову, а виглядає це так, наче вони роблять поклон. Ось спостерігала, за молодою парою. І він, і вона руденькі, блакитноокі, обличчя у ластовинні, рідкозубі, вбігли до вагону, "поклонилися", стали біля поручня. Вона обійняла його за талію однією рукою, а в іншій руці тримала книгу, читала. Він однією рукою тримався за поручень, а іншою гладив її волосся. Такі вони ніжні і трепетні. Дивишся на закоханих, а світ належить в цей момент лише їм двом.
А ще в метро поруч зі мною сиділа жінка, фенотипово, певно, японка, читала електронну книгу. Я випадково зазирнула в її книгу, а там же символи японські. Думаю: "що вона там розуміє?". Мабуть, моя міміка була досить красномовною, бо жінка посміхнулась і знизала плечима, наче сказала у відповідь: "Сама не знаю, просто розумію і все". То було кумедно.
На одній фотовиставці побачила прекрасне фото. На ньому чоловік під парасолею йде в дощ, переступаючи калюжі. В них його відзеркалення. Фото чорнобіле і навіть не дуже чітке, розмите. Чоловік на фото так рішуче робить крок і його відзеркалення "прямує" за ним. Він, наче йде між двох світів і під парасолею".
Ми ще довго гуляли із моєю подругою, сміялися, ділились враженнями, і, прощаючись, вона сказала: "Знаєш, тепер я частіше дивлюся не лише собі під ноги, а й вперед, хочу не пропустити у буденності чийогось неповторного обличчя, щоб посміхнутися тому, хто сумує, щоб порадіти із тим, кому весело".
Я йшла додому, помічаючи світ довкола, і теж дивилась вперед. Під ногами шелестіла моя оптимістична осінь.
