Пригоди Муркотунки

    Привіт усім!
    Інколи пишуться казки... Ця казочка писалась для мого племінника Антончика та для усіх маленьких і гарненьких діток, а також слухняних дорослих  -


Пригоди Муркотунки
(казка для Антончика)
     Далеко-далеко, там, де море гойдає на хвилях скелястий білий-білий берег, у красивому кольоровому будиночку жила собі пухнаста, руденько-біла Киця-Муркотунка.  Жила вона не сама, мала господиню – стареньку Бабусю із глибокими сіро-зеленими очима та лагідною, як блакитне літнє небо, посмішкою. Бабуся дуже любила свою хорошу Кицю.

      Щоранку Муркотунка прокидалась із сонечком, раніше Бабусі-господині. Потягувалась, умивалась і швиденько бігла до берега синього-синього моря, де чекали її привіту веселкові мушлі та вусаті краби.
     Киця жваво плигала між великими теплими валунами, ловила сонячних зайчиків. Після прогулянки Муркотунка мала дуже серйозні справи. Спочатку йшла до сусідки Корівки пригоститися свіженьким молочком, далі поспішала додому, щоб обійняти своїми м'якусінькими лапками Бабусю, промуркотіти їй на вушко: «Доброго дня!» і розповісти про свої вранішні пригоди. Коли господиня поралася на городі, Киця займалась хатньою роботою: гордо ходила по кімнатах, прибирала, вишукувала маленьких сірих павучків по кутках, витирала пилинки із дубових книжкових полиць, читала свою улюблену книжечку про життя морських котиків,  а ще куталась у теплюсіньку вовняну ковдру, трішечки дрімала.
     По обіді Бабуся йшла до Чарівної крамниці, відносила сплетені ввечері вервечки. Хто із людей купував таку прикрасу, безсумнівно ставав щасливішим і добрішим. Муркотунка ж залишалась вдома, за старшу. Киця радісно виходила у бузковий садочок, ніжилась на сонечку, цілувала розмаїті квіточки на клумбах, милувалась рожевими, червоними, фіолетовими метеликами, ганяла сусідських мишок-розбишак, і ... чекала вечора.
     Чемно сідала на стару, вже трохи трухляву, але так щиро зігріту денним сонцем лавочку, загорталась у біло-руденький пухнастий хвостик, заплющувала свої великі жовті очі і мріяла.      Інколи мріям Муркотунки ставали на заваді маленькі дзвінкі комарики, яких повипускав у бузковий сад весняний вечір.
За такими мріями і заставала б Кицю Бабуся. Та лиш як  тонко заскрипіла хвіртка, Муркотунка враз розплющувала жовті очі і вдячно бігла до господині. Бабуся брала її на руки, гладила, обіймала. І Киця огортала Бабусину шию м’якусінькими лапками, зігрівала своїм теплом, тулилась-тулилась.
     Киця відчувала, як ритмічно б’ється Бабусине серце від любові і радості, і починала вдячно та голосно муркотіти.  Коли хотілось Киці їсти, то муркотіла вона так тихенько, наче шепотіла: «Погодуй мене, Господинько! Я ж в тебе така хороша!». А коли хотіла віддячити, то  муркотіла голосніше, та так щиро!
     Як спускалася із зоряного неба у бузковий садочок нічка, Бабуся і Муркотунка йшли до будиночку. Господиня вмощувалась на ліжко, розкладаючи кольорові подушечки вздовж билець, брала до рук розмаїті нитки і плела щасливі вервечки, а Киця сідала на підвіконня і рахувала зірочки у небі. І скільки зірочок нарахує Киця, стільки щасливих вервечок сплете Бабуся. А коли втомлювалась Муркотунка, то заплющувала свої жовті великі очі і мріяла про завтрішній день, про кольорові мушлі на березі, про метеликів у садочку, про теплу турботу Бабусину.
     І зараз сидить Муркотунка на підвіконні свого красивого кольорового будиночку, далеко-далеко, там де море гойдає на хвилях скелястий білий-білий берег,  голосно муркоче, кутається у біло-руденький пухнастий хвостик, рахує зорі. А Бабуся плете щастя. Їхні серця б’ються в унісон від радості і любові.
     А небо над красивим кольоровим будиночком і нині таке зоряне і таке справжнє.

Автор: Людмила Водяницька